Кра́мпус — персонаж різдвяного фольклору низки європейських країн, антропоморфна істота з рогами, яку описують як «напівкозла, напівдемона»[1], яка в Різдвяні дні карає дітей, що погано себе поводили. Він був повною протилежністю Святому Миколаю, який нагороджував хороших дітей подарунками. Крампус має стосунок до Святого Миколая в таких країнах та регіонах, як Австрія, Баварія, Хорватія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Больцано і в деяких частинах Північної Італії[2][3]. Походження цієї постаті до кінця не з'ясовано; деякі фольклористи та антропологи вважають його походження дохристиянським.
У традиційних парадах і таких святкових подіях, як Krampuslauf (в перекладі: Крампус біжи), молодий хлопець переодягався в Крампуса; така церемонія відбувається щорічно в більшості альпійських міст
Хоча Крампус фігурує в багатьох варіаціях, але більшість з них має ряд спільних ознак. Він покритий волоссям, зазвичай коричневого або чорного кольору, мав розщеплені копита замість рук і роги козла. Він мав довгий звисаючий загострений язик[5][6], та ікла[1].
Крампус носить ланцюги, що за задумом символізують ув'язнення диявола в традиціях Християнської церкви. Для більш драматичного ефекту він ляскає ланцюгами. На ланцюги іноді вішали дзвони різного розміру[7]. У пізніших язичницьких версіях, Крампус носив із собою березові різки якими він при нагоді бив дітей[5]. Такі березові різки (нім. ruten) ймовірно мають історію походження з дохристиянських язичницьких обрядів посвяти[5]. У деяких версіях березові гілки замінялися батогом. Іноді Крампуса змальовують із мішком або кошиком за спиною; в якому він забирав поганих дітей аби потопити, з'їсти, або відправити у пекло. У деяких старих версіях, є згадка, що він клав не слухняних дітей у мішок і забирав з собою[5]. Таку ж саму рису мають і інші соратники Санта Клауса, наприклад Чорний Петро[8].
У частині Європи свято Св. Миколая святкують 6 грудня[9]. Попереднього вечора, 5 грудня, у Ніч Крампуса або Крампуснахт (нім. Krampusnacht), на вулицях з'являється злий волохатий демон. Іноді разом зі Св. Миколаєм, іноді сам, Крампус навідується у домівки і на роботу до людей[5]. Святий зазвичай вдягнений у церковну ризу єпископа, і несе золотий церемоніальний жезл. На відміну від Санта Клауса, відомого у Північній Америці, в цьому святкування Святий Миколай приходить лише до хороших діток, в той час як Крампус відповідальний за відвідування поганих. Миколай дарує подарунки, а Крампус дарує вугілля і березові різочки
Микола́й, Миколай Мирлікійський, Миколай Чудотворець (грец. Νικόλαος, лат. Nicolaus; 15 березня 270 — 6 грудня 343[2]) — християнський священник грецького походження в Римській імперії, єпископ Мирський, святий. Народився у Патарі, в історичній області Лікія, що на той час належала Римській імперії[2]. У молодості здійснив паломництво до Єгипту та Святої Землі[2]. Невдовзі після повернення став єпископом у Мирі Лікійській[2]. Зазнав гонінь за правління римського імператора Діоклетіана, був ув'язнений[2]. Звільнений у часи імператора Костянтина[2]. Ймовірно, брав участь у Першому Нікейському соборі (325; проте старі списки єпископів-учасників не згадують його імені)[2]. Помер у Мирі, Лікія[2]. Один із найшанованіших святих у католицьких, православних і деяких протестантських церквах. День вшанування — 6 грудня (за юліанським календарем в XXI ст. припадає на 19 грудня). За переказами звершив багато чудес за життя і після смерті. Перші згадки про вшанування датуються VI століттям, коли імператор Юстиніан I збудував на честь святого церкву в Константинополі[2]. Культ святого Миколая був популярний у східнохристиянських церквах, особливо в Греції. Звідти він поширився до Італії, Німеччини, України. 991 року єпископ Регінальд склав «Житіє святого Миколая». 1087 року італійські купці перенесли тіло святого з Мири й перевезли до Барі в Італії (де його мощі зберігаються по сьогодні)[2]. Патрон Греції, України, Неаполя, Сицилії, Лотарингії, багатьох міст в Італії, Німеччині, Австрії та Бельгії[2]; на його честь названо українське місто Миколаїв. Покровитель дітей, мандрівників, пекарів, моряків.[2]
На основі єпископа Миколая Мирлікійського в багатьох європейських країнах було створено образ Святого Миколая, що приносить малюкам подарунки на день святого Миколая[2]. У англомовних країнах, зокрема у США, використовується ім'я Санта Клаус, який, згідно традиції, обдаровує дітей на Різдво[3].
Також — святий Микола(й), Миколай Чудотворець, Миколай Мирлікійський, Миколай Мирський, Миколай з Барі.
Доказів про життя святого Миколая збереглося мало. Одними з джерел є перекази Андрія Критського (VII ст.) та монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.).
За переказами, Миколай народився між 270 та 286 роками (умовна дата 275) в грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія). На той час це був елліністичний регіон.
За переказами, його батьки Феофан і Нонна були багатими та глибоко віруючими християнами, які охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним і вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його дядько-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священника.
Оскільки Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок. Він вирішує роздарувати майно нужденним і здійснює цей задум протягом тривалого часу. Подібні випадки доброчинності достеменно відомі та підтвердженні історичними фактами, що стосуються інших єпископів IV ст.: Амвросія Медіоланського та Василя Великого.
Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіана (правління 284–305) та Максиміана (правління 286–305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 році Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імператорів 1 травня 305 року політика щодо християн у двох частинах імперії була різною. В той час, як у західній частині імператор Констанцій Хлор (правління 305–306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305–311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і скасував це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римській імперії.
По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній (правління 307–324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою вірян, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для цього, згідно з тогочасними традиціями, його мали поважати та любити в тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу, популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.
Йому також приписують руйнування язичницьких храмів, зокрема храму Артеміди (Діани). Деякі автори пов'язують святкування Дня святого Миколая з бажанням замінити цим язичницький день святкування народження Артеміди.
Багато років святий Микола був єпископом у Мирах. Згадані вище святий Андрій Критійський та монах Іван зі Студійського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському соборі 325 року в Нікеї. Згідно з житієм, складеним Симеоном Метафрастом в X столітті, немає фактів про ляпас опоненту Нікейського собору — Арію, але в житії зазначається, що святий Миколай був на Нікейському соборі та «рішуче повстав проти єресі Арія[4][5]». У агіографії опис ляпасу з'являється лише в кінці XVII століття в Житіях святих, написаних митрополитом Димитрієм (Тупталом). Він наводиться в тексті Мінеї для 6 грудня. У мінеї авторства Димитрія (Туптала) пише, що саме через удар в лице Арія Миколая заарештували і зняли з нього сан, але до закінчення собору звільнили та виправдали, через явлення їм Ісуса Христа[6].
Серед підписів «символу віри» його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю. Єпископ Теогнід Нікейський належить до персон, чия участь у соборі історично підтверджена. Згідно Андрія Критського, Теогнід переконав Миколая в православному світобаченні.
Помер приблизно у 342 році. День смерті святого Миколи відзначають як День Святого Миколи щороку 6 грудня (церкви, що користуються юліанським календарем, відзначають це свято 19 грудня).
Усе життя св. Миколая було сповнене благодіяннями та чудесами. Церква прославляє Миколу Чудотворця як швидкого помічника усім, хто опинився в біді та скорботах.
У церковних рукописах згадуються випадки, коли при смерті люди після прикладання до мощів видужували буквально в той же день.
Святий допомагав потопельникам, визволяв полонених, рятував від смертної кари невинних, зцілював хворих: повертав зір, мову, позбавляв кульгавості. Допомагав позбутися бідності, дарував їжу голодним, був помічником та заступником. Він швидко з'являвся там, де потрібна була допомога. І сьогодні він приходить до тих, кому необхідне його заступництво. Його чудес не злічити. Усе життя Миколи Чудотворця було сповнене любов'ю до ближнього. Навіть смерть не зупинила його благородних справ, його чудеса звершуються і сьогодні.
Діяння чудотворця Миколи стали причиною появи багатьох легенд, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих. Декотрі з цих легенд засновані на вчинках однойменного абата монастиря Сіон поблизу Мир, пізніше єпископа Пінари († 564), проте приписуються святому Миколі.
День Збройних сил України — святковий день на честь ЗСУ, встановлений постановою ВРУ 1993 року[1]. Відзначається щорічно 6 грудня — в день ухвалення 1991 року Закону України «Про Збройні сили України»[2][3][4].
Збігається з початком Першого зимового походу армії УНР
До російсько-української війни, відзначався урочистою церемонією покладання квітів до могили Невідомого солдата, відбувалися урочисті збори, церемонії вручення державних нагород, святкові концерти, а також феєрверки у містах розташування керівних центрів українського війська[джерело?].
Починаючи з 2009-го, до Дня Збройних сил України присуджується Премія імені Богдана Хмельницького за краще висвітлення військової тематики у творах літератури та мистецтва в декількох номінаціях
магнет